Я знаю, ты будешь ко мне возвращаться
Впустив в свои мысли случайно, невольно.
Когда пропадёт ощущение счастья.
На тонкой границе «мне пусто» — «мне больно».
Белёсым дымком от второй сигареты,
Уплывшим куда-то в полночное небо,
Коротким гудком и письмом безответным –
Спонтанным, кричащим. Сумбурным. Нелепым.
Бессонницей, чуть отпустившей под утро,
Обидой, ножом полоснувшей по нервам,
Внезапной слезой и последней минутой,
Когда опоздаешь… Молитвой без веры
В часы, когда рвёшься от боли на части,
Прокляв безысходность взамен лицедейства….
Я знаю. Ты будешь ко мне возвращаться.
А я от тебя не уйду. Не надейся.

Кілька днів поспіль над містом ішли дощі,
свистіли вітри, на вулицях — ні душі,
третій день поспіль старий моряк
чинив сусідам радіоприймачі,
і робив це просто з нудьги, за так.

Третій день поспіль із вікон тюрми
долинали крики, постріли, голоси,
кров застигала в жилах від тих подій
і на головах більшало сивини,
коли в церкві правили службу за упокій.

Вже дванадцять годин місцевий бунтар
висів на центральній площі, як цар,
звістку про смерть несли сурмачі,
а труп пильнувати зостався жандарм,
з кинджалом в кишені й гвинтівкою на плечі.

І скрізь по хатах палили світла,
водою з оцтом мили убиті тіла,
ножем вичищали землю із підошов,
над містом зліталося вороння,
глушачи карканням спів молитов.

І тоді у море й зайшла ота,
що носила дитину від бунтаря.
Хотіла віддатися смерті і тьмі.
Тужно із лісу кричала сова.
Жінка зникала в холодній воді.

Її тіло під ранок на берег виніс прибій,
усіма кольорами блищало намисто на ній,
обличчя було щасливим, немов у воді
вона змила страждання з-під своїх вій,
і коханий уже чекає на неї в землі.

На могилі їхній — хризантеми й свічки,
а ці двоє таки досягнули мети,
і всупереч всьому світу лежать разом,
втомлені, як після ночі палкої жаги.
І сниться їм добрий, прекрасний сон.

Привіт,
нарешті,
зустрілись.
Ти сумувала чи ні?
Я затамувавши погляд,
малював тебе на вікні…

З ким зустрічаєш ранок?
хто сниться вночі?
ти будеш моїм першим світанком,
який збережу,
далеко
в душі…

Привіт,
ти пробач,
(всі мої гріхи.)
Я затамувавши погляд,
малював тебе,
на вікні.

Я прийду як перший зимовий сніг.
Впаду тобі на голову під світло ліхтарів.
Несподівано і щиро ніби в перший раз.
Я подарую тобі казку про щасливих «нас».

Я напишу її на клаптику паперу,
І загорну у нього всю свою любов.
Я навстіж тобі відкрила двері,
Хоч ти хотів залізти у вікно.

Хочеш, прийду я місяцем до тебе,
Так ніби це мій останній день.
Давай я подарую тобі небо,
Крізь хори вуличних пісень.

Замовкли струни, музика не грає,
Хоч залишився ще заспів і куплет.
Усі затихли, бо зараз пролунає,
Найзаповітніше «я тебе кохаю».

ти-справжній егоїст.

ти-гарний песиміст.

і ти мене приваблюєш.

і, навіть, закохуєш.

у себе.

але твій героїзм,і навіть,

песимізм..

він мене бісить.

так, саме, бісить.

знаєш..

я тебе люблю.

дуже сильно.

сильно.

і боляче

Я спиняти тебе не буду.
Ти проходь. Не спиняйся. Йди.
Прийде вересень і повсюди
Вкриє листям твої сліди.
Ти проходь, як проходить літо,
Щоб в дощі не вертати знов,
Мною вигадана і пригріта,
Мною й висміяна любов.
Бачиш, як все кінчатись може!
Листя стелиться на льоту…
Чому стала ти так не схожа
На далеку, інакшу, ту?
Недосяжну, легку, співучу,
До якої брести й брести,
Для якої б горіти, мучитись,
Взяти б море і принести,
Взяти б небо і тихо-тихо
Опустить і сказать: візьми…
Й вартувати тебе від лиха
Під зачиненими дверми?
Може, скажеш, що ми, поети,
Легкодумні усі, пусті?
Тягне серпень свої тенета
На дерева вже золоті.
І у мареві золотому
Я скажу тобі (не забудь!):
Я про все забуваю тому,
Щоб пізніше спокійним буть,
Щоб тоді, коли ти до другого,
Певно, виїдеш по весні,
Я б згадав про твою округу,
Як в якомусь смішному сні.
Я б не думав про це ніколи,
Я б навіки забув про шлях,
Та виходить, що сила волі
Нам потрібна і в цих ділах.
Пройдуть вересень…
жовтень… грудень…
Заметуть, занесуть сліди.
Я затримувать вас не буду:
Вам — туди, а мені — сюди.

Впав. Плююсь. Поки летів, двічі розідрав лице.
Боляче забив коліна та збився з ритму.
А Лєра каже, відпусти, каже, типу боляче, каже, відпусти!
Лєра каже, стомилася, типу, каже, чуєш, пусти, стомилася!

Але ж я не тримаю, кажу, не тримаю, йди!
І сміюся, кажу, ключ в дверях, кажу, йди, я не тримаю!
Кажу, поки летів, навіть млосно стало.
Не хочу більше, кажу, йди, чуєш, йди, кажу!

А вона здіймає на мене очі
Свої великі, як небо, і каже, відпусти, чуєш відпусти.
І тримає мене. І тримає. І каже, відпусти, чуєш?

А я дихаю: глибоко, наскільки можу.
Кажу, не можу більше, чуєш, кажу.
Вже нудить від висоти. І коліна болять.
Кажу, не полечу більше. Чуєш, кажу, не полечу! Йди!

А вона тулиться до мене. Обіймає за шию.
Каже, чуєш, тримаю, не бійся!
І я — не я більше.
А вона вкотре здіймає мене над головою
Згортає в долоні та підкидує – до неба.
І я лечу. З останніх сил. Знову.

давати їм імена ділитись їжею
ховати від нескінченної зливи
дарувати єдиний наявний светр
обіймати і гладити по голові

їхати до них нічними потягами
обирати маршрут з пересадками
аби навідати усіх і перевпевнитись
що кожен в теплі і не мерзне

ховатись разом під ліжком
під час сейсмічних зсувів
і шепотіти що все буде добре
і на мить також в це вірити

малювати на їхніх ніжних руках
полярну зірку щоб знали де йти
коли небо затягнуте хмарами
і коли тумани засліплюють очі

любити кожного так щоб назавжди
поважати їхню вередливу свободу
засинати з ними на їхніх лезах
і просто чекати нового дня

ти наче закладаєш у мене
вибухівку сповільненої дії
а вона все не спрацьовує
а вона все вистукує марші
у моєму змученому серці
і відлунюється у камерах

твоїм завжди теплим
твоїм завжди ніжним

г о л о с о м

накрити твої крила спальником
висушити від дощу і від смутку
бути вогнищем для твоїх очей
і врятувати від солоних днів
від яких повсякчас трусить руки

мені б більше вірити в себе
і тоді я б змогла вилікувати тебе
і ти б тоді більше ніколи не падав
але вірю що і без мене літатимеш
скидатимеш пір'я з небес
які я у волосся вплітатиму