Впав. Плююсь. Поки летів, двічі розідрав лице.
Боляче забив коліна та збився з ритму.
А Лєра каже, відпусти, каже, типу боляче, каже, відпусти!
Лєра каже, стомилася, типу, каже, чуєш, пусти, стомилася!

Але ж я не тримаю, кажу, не тримаю, йди!
І сміюся, кажу, ключ в дверях, кажу, йди, я не тримаю!
Кажу, поки летів, навіть млосно стало.
Не хочу більше, кажу, йди, чуєш, йди, кажу!

А вона здіймає на мене очі
Свої великі, як небо, і каже, відпусти, чуєш відпусти.
І тримає мене. І тримає. І каже, відпусти, чуєш?

А я дихаю: глибоко, наскільки можу.
Кажу, не можу більше, чуєш, кажу.
Вже нудить від висоти. І коліна болять.
Кажу, не полечу більше. Чуєш, кажу, не полечу! Йди!

А вона тулиться до мене. Обіймає за шию.
Каже, чуєш, тримаю, не бійся!
І я — не я більше.
А вона вкотре здіймає мене над головою
Згортає в долоні та підкидує – до неба.
І я лечу. З останніх сил. Знову.